Коли людина стикається з болем, втратами або затяжними труднощами, перше питання зазвичай звучить так: за що мені це? Але Біблія пропонує інший ракурс-не «за що», а «для чого». Ще в Старому Завіті ми бачимо, як випробування стають не покаранням, а інструментом: вони оголюють те, що приховано в глибині серця, і дають людині шанс вибрати віру замість відчаю. Праведний Йов втратив майже все, але саме в цій темряві він зустрів Бога не як абстрактну ідею, а як живу реальність!
Шлях до Бога
«Вже шістнадцять років я будую стосунки з Богом. Мій шлях до істинної віри був непростим, але саме він став надійним фундаментом, на якому я вибудувала своє нове життя.
Я виросла в багатодітній родині, де не було місця любові і турботі. Батько, чоловік жорсткий і залежний від алкоголю, не приховував свого розчарування: він хотів сина, а народжувалися дівчатка. Молодший брат був для нього “царем”, а ми зі старшою сестрою відчували себе зайвими. У будинку панували жорстокість, лайка і рукоприкладство. Я росла з відчуттям, що я — “гидке каченя”.
Не витримавши домашнього насильства, я втекла з дому. У вуличному середовищі мене швидко навчили вживати заборонені речовини, красти і обманювати. У тринадцять років я вже повністю жила життям наркомана.
Наступні роки в залежності перетворилися на нескінченне пекло: торгівля наркотиками, проституція, бомжування і навіть групове зґвалтування, після якого я дивом залишилася жива. Моя молодша сестра, якій я колись подала поганий приклад, не змогла зупинитися. Вона потрапила до в’язниці, захворіла на СНІД, впала в кому і у віці тридцяти років померла. Це стало для мене важким ударом. Так проходило моє життя. Я пройшла шість реабілітаційних центрів, поки в одному з них, нарешті, не дізналася про Бога.
Випробування віри
Після реабілітації я розуміла, що мені ще рано повертатися до звичайного життя. Я хотіла зміцнітися духовно, морально і фізично, тому вирішила залишитися. Тут же я познайомилася з майбутнім чоловіком. Поступово служіння стало частиною нашого життя.
Але незабаром я зіткнулася з новим випробуванням. Я везла дітей в табір, коли в наш автомобіль на повній швидкості врізалася машина. Удар був дуже сильним. Я отримала важкі травми: зламаний таз, роздроблене стегно, велика втрата крові. Моя нога була майже відірвана.
У лікарні я впала в кому. І прокинувшись, не розуміла: чому Бог допустив такі випробування? Куди він дивився? Я служила йому, була вірна, і раптом… Я кричала на стіни, стелю і небо, ображалася, відчувала себе зрадженою Богом.
Деякі моменти давалися мені особливо важко. П’ять діб я провела в реанімації, після чого мене перевели у відділення інтенсивної терапії. Поруч завжди знаходився чоловік. Як кажуть, друзі пізнаються в біді. Після коми до мене приїхали тільки він і тітка. На жаль, хлопці з церкви так і не з’явилися. Почуття знедоленості і несправедливості я проживаю досі…
Лікарі не давали мені шансів знову встати на ноги: стегнова кістка була роздроблена на дрібні осколки — вдалося зібрати лише частину. Незабаром чоловік домігся санітарної авіації до Києва, де за мене взявся молодий лікар — травматолог-хірург. Лікар не взяв з нас грошей, хоча ми були готові заплатити. Чоловік також звернувся до небайдужих людей, деякі з яких допомогли нам грошима на ліки і необхідні для реабілітації речі.
Разом ми пройшли через багато. Були підгузники, інвалідний візок і повна безпорадність. Деякий час чоловік навіть носив мене на руках і завжди говорив: “моє завдання – поставити тебе на ноги”. Він молився і плакав разом зі мною, розділяючи цей шлях. Багато хто йде, коли дружина втрачає здоров’я, а він залишився. Мій шлях до відновлення виявився тернистим, але ми пройшли його разом, чому я дуже рада.
Нове життя
Незважаючи на всі випробування, я продовжую йти вперед і вірити в Бога. Мої стосунки з батьками залишаються складними: батько, незважаючи на ампутацію ноги через алкоголізм, не змінив спосіб життя, а у мами прогресує деменція. Але я вчуся прощати і приймати.
Мій шлях досить складний. Бувають моменти, коли мені важко не розчаруватися в людях — навіть у тих, кого вважаю близькими. Але ми приходимо в храм до Бога, а не до людей. Тільки він дає нам сили рухатися далі.
Моє життя – живий приклад того, як навіть з найбільших руїн можна побудувати щось світле і міцне, якщо довіритися батькові і не втрачати віри. Я б хотіла, щоб ця історія допомогла людям не опускати руки і, незважаючи ні що, шукати в собі сили жити і бути вдячними!»
Команда ТБН-Україна чекає на ваші молитовні прохання
та свідчення!
Молитовний чат-бот в Telegram: https://t.me/tbn_prayer_bot